Чесна історія робить друзями: про статтю Андреаса Умланда

Чому в Україні просувається бандерівщина, яка розколює Україну і псує її стосунки з західними союзниками, передусім Польщею, натомість вигідна Москві? Відповідь: тому, що це прояв сучасної гібридної війни. Не секрет, що екстремістські, зокрема ультранаціоналістичні організації зазвичай засновуються і підтримуються власними або іноземними спецслужбами. Не є винятком і «Проект Бандера».

Андреас Умланд (нім. Andreas Umland; нар. 1967, Єна, НДР) — німецький політолог. Фахівець з питань ультранаціоналізму, авторитаризму та європейського неофашизму
Андреас Умланд (нім. Andreas Umland; нар. 1967, Єна, НДР) — німецький політолог. Фахівець з питань ультранаціоналізму, авторитаризму та європейського неофашизму

25 жовтня 2016 року в американському журналі «Зовнішня політика» (Foreign Policy) відомий німецький політолог Андреас Умланд опублікував статтю «Погана історія не робить друзями» (англ. Bad History Doesn’t Make Friends). Автор є прихильником вільної України і Співдружності Міжмор’я, тож його дружній погляд зі сторони на стан українського націоналізму є не лише вельми цікавим, а й може бути дуже корисним. 

Головна ідея статті Андреаса Умланда полягає в тому, що правляча в Україні еліта взяла курс на надмірну героїзацію ультранаціоналістичної організації Степана Бандери і перетворення її на еталон українського патріотизму. З цією метою, за словами політолога, «політичні лідери України у 2014 році вирішили передати Український інститут національної пам’яті (УІНП) – головний державний орган, відповідальний за історичну пам'ять, – групі відносно молодих активістів, про наукову кваліфікацію яких нічого не відомо.

З тих пір під керівництвом свого нового директора Володимира В’ятровича інститут намагається обілити ідеологію і діяльність ОУН(б) часів Другої світової війни. За допомогою цілої низки популярних публікацій, виступів у ЗМІ, веб-проектів та інших ініціатив УІНП підносить лідерів цієї групи – таких, як Степан Бандера, Роман Шухевич та Ярослав Стецько, – як національних героїв, витканих з беззаперечного благородства.

 У результаті навіть у той час, коли Україна намагається об'єднатися із Заходом, її горезвісний ультранаціоналістичний рух, релікт військової епохи, користується офіційним визнанням як вершина українського патріотизму. Але – крім інших тривожних наслідків всередині самої України – такий підхід загрожує підірвати вкрай важливі для Києва відносини із західними партнерами».

Андреас Умланд оцінює ситуацію з прагматичної точки зору і констатує, що формування державної ідеології на основі популяризації бандерівського руху є шкідливим для України – як з погляду внутрішньої консолідації, так і з погляду налагодження дружніх стосунків з іншими державами Європи.

«Прославляючи українських націоналістів військового часу, Київ ризикує відштовхнути від себе своїх західних союзників – саме тоді, коли найбільше їх потребує» – з жалем пише політолог. У першу чергу така неадекватна політика підриває українсько-польські стосунки: «Гостро усвідомлюючи російську загрозу, Польща нерідко виступає найбільш наполегливим захисником України в західних організаціях, зокрема, з питань безпеки. Варшава також залишається головним регіональним союзником Києва, оскільки найближчим часом Україна не може розраховувати на приєднання до НАТО чи ЄС. Однак якщо Київ продовжить співати дифірамби руху Бандери, він ризикує віддалити від себе і Варшаву.

Наслідки нездатності України належним чином вивчити і визнати темні сторони свого минулого, а також винести з них урок, уже дають про себе знати. Насправді, вони, як здається, зі зростаючою регулярністю породжують міжнародні скандали. УІНП та інші активісти відчужують найбільш важливих міжнародних партнерів і союзників України в той час, коли країна найбільше потребує їхньої допомоги. З цих та інших причин Україна повинна засвоїти більш академічний підхід до розуміння своєї історії воєнного часу і не втікати від реальності – як це врешті-решт зробила більшість західних країн» – пише німецький політолог.

Щодо останнього речення, то варто згадати про сміливий крок, який здійснила Німеччина в напрямку засвоєння власних історичних уроків. Йдеться про те, що 1 січня 2016 року з ініціативи німецької влади в широкий продаж надійшло критичне видання «Mein Kampf» Адольфа Гітлера. Ця академічна праця підготовлена державним закладом – Інститутом сучасної історії в Мюнхені, який можна вважати аналогом Українського інституту національної пам’яті.

Німецькі історики не побоялися почати відверте дослідження ідеології, яка засадничо суперечить ідеології сучасної Німеччини. Це гарний приклад для дослідників українського націоналізму, який аж ніяк не зводиться до діяльності бандерівської організації. Хоча б тому, що вона була заснована лише у 1940 році, тобто через 11 років після заснування Євгеном Коновальцем первинної Організації Українських Націоналістів у 1929 році.

Про цю справжню ОУН українці майже нічого не знають. Тож якщо УІНП справді займається національною пам’яттю, то варто розпочати з академічного видання засадничих праць з українського націоналізму, написаних самими ж засновниками ОУН. Передусім йдеться про «Націократію» (1935) Миколи Сціборського і «Національний солідаризм» (1946) Осипа Бойдуника-Боярського. Також заслуговують на критичне видання  праці Євгена Онацького, Романа Сушка, Зиновія Книша, Омеляна Сеника, Олега Штуля-Ждановича та інших видатних творців теорії і практики українського націоналізму.

Проте український національно-визвольний рух не обмежувався ОУН. Так, потребує серйозного дослідження діяльність Володимира Кубійовича – доцента Краківського (Яґеллонського) університету, професора Українського Вільного Університету у Празі. Не менш важливою для розуміння націоналізму є творчість філософа Миколи Шлемкевича, а також Дмитра Паліїва – співзасновника найбільшої політичної партії довоєнної Західної України – Українського Національного Демократичного Об'єднання.

Усі згадані вище особистості – істинні європейці, люди високої культури і шляхетного життя. Вони добре знали Європу і творили інший український націоналізм – інтелектуальний і лицарський, без руйнівного екстремізму і фанатизму. Саме цей спадок так необхідний сучасним українським патріотам для творення Нової Європи спільно із західними союзниками.

Проте й ці видатні особистості – це лише вершина айсбергу українського націоналізму. А його істинна глибина і продуктивність – у житті і творчості митрополита Андрея Шептицького (1865–1944). Це зразок аристократичного і, водночас, глибоко народного націоналізму, опертого на метафізику, науку, економіку, менеджмент, еволюційну стратегію. Протягом 43 років митрополит  був найвищим авторитетом серед українців цілого світу. Маючи блискуче європейське виховання і будучи найосвіченішим українцем того часу, він показав продуктивність істинного націоналізму, адже істинне те, що продуктивне.

Церковну реформу митрополит розпочав у 1901 році з того, що створив систему добору талановитих кадрів та їх навчання в кращих європейських університетах. Тож через 10 років він уже мав кваліфікованих однодумців, з якими можна було робити великі справи.

У вигляді національної Церкви граф Шептицький де-факто творив вільну Українську державу. Вдумайтесь: кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з управління, городництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства. Кожен священик мав обов’язок відкрити читальню, спортивне товариство, братство тверезості, громадську касу взаємодопомоги, благодійну касу – тобто все, що було необхідне парохіянам. У результаті до початку Першої світової війни 60 відсотками усіх господарських установ, кооперативів керували священики, а у всіх інших – священик був головою ревізійної комісії.

Шептицький-підприємець запроваджував мікро-каси для громад, які зберігали їхні заробітки і давали можливість розвитку. На їх основі постала банківська система: митрополит заснував близько 20 народних банків і 6 заводів. У Польщі українців було лише 16,5 відсотків, проте заснований священиками «Маслосоюз» контролював близько шістдесяти відсотків усього експорту молокопродукції Польщі. Завдяки ефективному господарюванню українці суттєво підвищили свій життєвий рівень, адже, згідно з націоналізмом Шептицького, духовно багаті люди мають бути заможними.   

Митрополит Андрей, володіючи більше ніж десятьма мовами, без проблем спілкувався з монархами, духовенством, урядовцями та бізнесменами Європи. Всі свої справи він робив легально, масштабно, фундаментально. Завдяки тому, що Церква засновувала і активно підтримувала молодіжні, військово-спортивні, просвітницькі, культурні та інші громадські організації, у вільній від більшовиків Україні сформувалася нова генерація українців. Вона і здійснила пасіонарний спалах під час Другої світової війни і стала творцем безпрецедентного феномену Української Повстанської Армії. Під час гітлерівської окупації Андрей Шептицький, ризикуючи власним життям,  врятував від смерті сотні євреїв. Вдячна єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником.  

Оце і є справжній український націоналізм – просвітлений, творчий, продуктивний. Саме він найбільше лякав Сталіна, тому над компрометацією самого лише Шептицького працював цілий відділ при НКВС. Цей націоналізм багатьох лякає й сьогодні, тому що на тлі  Шептицького діяльність сучасних політиків і церковників виглядає не інакше як жалюгідна імітація і саботаж. Саме цей «націоналізм добрих плодів» потребує найпильнішого академічного дослідження, обговорення і популяризації в Україні, а не бандерівський екстремізм, описаний Андреасом Умландом.    

На завершення своєї статті німецький політолог констатує, що героїзація бандерівщини українською владною верхівкою відверто працює на інтереси Москви: «Найгірше, що прихильність України щодо ОУН(б) багато в чому спрощує російським пропагандистам завдання зобразити Київ фашистським лігвом. Зрозуміло, що початий у 2014 році жорстокий напад Путіна на українську державу став однією з головних причин того, що країна почала звеличувати власних націоналістичних героїв. Однак чим більше українська офіційна історіографія відходить від позицій, традиційно прийнятих на Заході, тим легше Путіну перетягувати на свою сторону нерішучих і сіяти сумніви серед друзів Києва».

Виникає запитання: чому в Україні просувається бандерівщина, яка розколює Україну і псує її стосунки з західними союзниками, передусім Польщею, натомість вигідна Москві? Відповідь: тому, що це прояв сучасної гібридної війни.

Не секрет, що екстремістські, зокрема ультранаціоналістичні організації зазвичай засновуються і підтримуються власними або іноземними спецслужбами. Не є винятком і «Проект Бандера». Як нині відомо, «революційну ОУН» у лютому 1940 року заснував Ріхард Яри – агент НКВД з 1926 року. Він був її реальним керівником, хоча офіційно її очолював Степан Бандера, який у вересні 1939 року вийшов з польської тюрми, де протягом 5 років перебував у суворій ізоляції.  

Головним завданням новоствореної диверсійної організації була фізична ліквідація керівництва і активу ОУН, очолюваної Андрієм Мельником. До червня 1941 року бандерівці знищили до 400 активістів ОУН. Після початку німецько-російської війни рахунок пішов на тисячі. Зокрема, 30 серпня 1941 року в Житомирі бандерівці убили згаданих вище Миколу Сціборського і Омеляна Сеника.

Остаточну ліквідацію Москвою українського націоналістичного підпілля було здійснено за допомогою шефа Служби безпеки ОУН(б) Мирона Матвієйка, кума Бандери. За свої великі заслуги 19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР Матвієйка помилували і навіть обдарували квартирою в Києві. Він мирно помер у 1984 році на 71 році життя.

Засновник ОУН(б) Ріхард Яри в 1945 році в окупованій радянськими військами Австрії був визнаний  «жертвою нацизму», отримав підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію. Там його часто бачили з радянськими офіцерами. Пізніше він придбав садибу площею понад 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер 1969 року на 72 році життя.

Оце і є відповіддю на невисловлене запитання Андреаса Умланда про те, чому в Україні педалюється «Проект Бандера» як еталон українського націоналізму. Це московська спецоперація гібридної війни, спрямована на дестабілізацію України і позбавлення її підтримки західних союзників. Водночас бандерівщина є засобом консолідації населення РФ навколо Путіна, який начебто захищає росіян від «страшних українських націоналістів».

Що робити українцям? Як посилити внутрішню єдність і знайти у світі нових друзів? Скористатися порадою Андреаса Умланда:  «засвоїти більш академічний підхід до розуміння своєї історії воєнного часу і не втікати від реальності – як це врешті-решт зробила більшість західних країн». Чесно визнати світлі й темні сторінки свого минулого, бо лише чесна історія робить друзями.    

В тему:

Як бандерівці знищили УПА

Постнаціоналізм та історичні орієнтири для новітньої української нації

Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни

Коментарі